Наукові записки НаУКМА. Філософія та релігієзнавство

Господарська етика у світоглядному контексті: частина ІІ: від європейського модерну до викликів глобалізації (Матеріали до курсу «Релігійні етноси господарювання та підприємництва»)

Сергій Іванович Головащенко — 2026-05-31

У статті висвітлено еволюцію теоретичних рефлексій щодо зв’язку релігійних переконань та економічної активності людини від доби Модерну до викликів сучасності. Фундаментальним етапом стала доба Реформації, яка через концепцію «покликання» (Beruf) Мартіна Лютера та подальший розвиток протестантського етосу перетворила працю із засобу виживання на сакральну відповідальність. Це заклало підвалини західноєвропейської буржуазно-ліберальної парадигми, де успіх, ощадливість і професіоналізм стали ознаками божественного обранства. Класична рефлексія Макса Вебера остаточно закріпила розуміння прямого зв’язку між релігійною інтенцією та «духом капіталізму», що визначило домінування західної моделі розвитку на століття вперед. Важливим вектором роботи є звернення до православного культурно-конфесійного контексту господарювання, а також внесок Католицької церкви у відповідь на виклики модерності через формування власної соціальної доктрини та трудової етики. Проте центральною інтелектуальною інтригою рефлексій кінця ХХ — початку ХХІ ст. стає криза цієї західноцентричної моделі та її зіткнення з альтернативними світоглядами. На зміну універсалізму та монізму ліберальної парадигми приходить глобалістичний і мультикультуралістський погляд, що актуалізує досвід «третього світу». У тексті наголошується, що в умовах постколоніального розвитку країни, що не належать до «західного ядра», дедалі частіше звертаються до власних релігійно-культурних джерел. Це зіткнення парадигм виражається у переході від суто фінансових показників до якісних індикаторів людського розвитку: здоров’я, освіти, рівня щастя тощо. Важливим елементом сучасного дискурсу є реабілітація архаїчних форм господарювання, зокрема «економіки дарування» та «антиекономік», що ґрунтуються на солідарності та взаємодопомозі. Такий пошук альтернатив змушує сучасну економічну думку повертатися до живих нехристиянських традицій, розглядаючи їх не як перешкоди прогресу, а як унікальні ресурси для гармонізації глобального співіснування. Таким чином, стаття простежує шлях від легітимації капіталізму через християнський етос до сучасного синтезу теології, філософії та економіки, що намагається відповісти на виклики глобалізації через призму локальних культурних ідентичностей.

Про «онтологічний мінімум» як фундамент філософії та доведення необхідності існування вічного сущого

В’ячеслав Миколайович Циба — 2026-05-31

Цю розвідку присвячено проблемі пошуку фундаменту філософії та обґрунтуванню концепції «онтологічного мінімуму» як такого неспростовного засновку, а також доведенню необхідності існування вічного сущого. У статті розглянуто твердження «щось є» (яке становить зміст «онтологічного мінімуму») як найзагальніше неспростовне положення, яке є мінімально можливим і водночас необхідним засновком для побудови будь-якої онтологічної та епістемологічної системи суджень. Доведено, що ствердження «онтологічного мінімуму» має аподиктичний характер і є цілком невразливим щодо скептичних або інших подібних контраргументів, тим самим забезпечуючи можливу достовірність знання щонайменше на найфундаментальнішому рівні міркування. Спираючись на беззаперечність основоположного засновку, яким є «онтологічний мінімум», у статті продемонстровано, що без нього доведення необхідності існування вічного сущого стає неможливим. Показано, що заперечення факту існування подібного сущого з необхідністю призводить до логічної суперечності, що підважує істинність вихідної преміси. Розглядаються також онтологічні наслідки, до яких веде виснування, отримане під час аналізу онтологічного мінімуму. Особливе значення припущення про наявність неусувного «вічного сущого» полягає у його несуперечливості та тотожності поняттю підстави судження. На прикладі міркування про онтологічний мінімум окреслено глибоке відношення між поняттями онтології, епістемології та метафізики. Критика цих понять і положень, які можна побудувати на них з урахуванням базового твердження «щось є», пояснює тяглість західної філософської традиції.

Форма форм Арістотеля як підхід до людської природи з погляду тези Протагора про людину як міру

Олександр Сергійович Бондаренко — 2026-05-31

У статті розглянуто проблему відношення людини та світу у світлі тези Протагора про людину-міру як екземпляр загальнішого питання про природу людини. Спираючись на свою попередню статтю, автор досліджує імплікації Арістотелевого феномену та поняття форми форм (метаформи) для зазначеної проблеми. В огляді літератури відзначено джерела цього феномену в західній та східній філософіях, зокрема хора Платона та ніщо буддизму махаяни. Далі автор запроваджує структурне розуміння міри через пару понять πέρας-ἄπειρον. Для більш наочного розуміння метаформи розглянуто два класичні її приклади — метаформи дзеркала та простору, звернуто увагу на властивості, що дають змогу говорити про метаформу як відносне ніщо. Маючи перед оком розуму сутність метаформи, автор переходить до виявів цієї структури в людині. Формулюються як метаформи такі складові людини, як свідомість, рука та мова, чим показується, що фундує ці потенції людини саме структура метаформи. Ба більше, різноманітні конструкції вигляду homo x також фундовані у подібний спосіб. Зрештою, для людини в цілому автор доходить висновку, що вона і сама є метаформою, а саме метаформою мімезису, своєю ж чергою, відношення людини зі світом може трактуватися як відношення імітації, де остання розуміється не як утворення чогось ідентичного, а як творче поєднання зі внеском від обох сторін відношення.

Фільм як нестабільна подія: феноменологія амбівалентного досвіду

Андрій Любомирович Стахів — 2026-05-31

У статті здійснено феноменологічний аналіз онтологічного статусу кінематографічного твору. Проблематизується традиційне розуміння фільму як фіксованого, стабільного об’єкта та обґрунтовується його природа як «нестабільної події», що конституюється виключно в момент взаємодії між технічним апаратом та свідомістю глядача. Методологічну основу розвідки становлять феноменологічні концепції Моріса Мерло-Понті, Едмунда Гуссерля, Вівіан Собчак, апаратна теорія та перформативна антропологія Крістофа Вульфа. Центральним елементом дослідження є поняття «амбівалентного досвіду», що розкривається через аналіз двох фундаментальних розривів: темпорального і просторового. У статті досліджено неізоморфність між детермінованим механічним часом кінопроєкції та іманентною тривалістю глядацького переживання. Показано, як за допомогою механізмів ретенції та протенції свідомість трансформує технічну дискретність монтажу в цілісний часовий потік. Окрему увагу приділено феномену просторової білокації (стан одночасного перебування глядача у фізичній нерухомості кінозали та віртуальній мобільності). Проаналізовано роль гаптичного зору та кінестетичного резонансу в подоланні дистанції між глядачем і екраном. Доводиться, що інтеграція розщепленого досвіду забезпечується продуктивною роботою уяви та механізмом «шва» (suture). Глядач виступає активним місцем збірки фільму, синтезуючи онтологічні розриви власною психічною та тілесною інвестицією. У висновках стверджується, що структурна нестабільність та незвідність кінодосвіду є не вадами сприйняття, а конститутивними умовами існування фільму як естетичного феномену.

Архівно-слідчі справи репресованих як джерело біографічних реконструкцій з історії радянської філософії в Україні 1920‒1930-х років

Марина Леонідівна Ткачук — 2026-05-31

Статтю присвячено одному з найменш досліджених етапів історії філософської думки на українських теренах — радянській філософії 1920‒1930-х рр. Обстоюючи думку про необхідність трансформації дослідницьких стратегій і джерельної бази сучасного історико-філософського аналізу чи не найтрагічнішої сторінки в інтелектуальній історії України, авторки звертають увагу на численні лакуни і дослідницькі помилки у фаховій літературі, усунення яких потребує систематичного пошуку та критичного аналізу джерел, уточнення суперечливих відомостей, спростування упереджень і хибних суджень. На прикладі низки вперше опублікованих документів із фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки у статті увиразнено значний біографічний та історико-культурний потенціал архівно-слідчих справ репресованих у вивченні історії української філософії 1920‒1930-х рр. та реконструкції життєвого шляху й академічної діяльності її представників. Уперше в історико-філософській літературі представлено низку унікальних матеріалів до біографій Рувіма Левіка (1889‒1937), Олександра Бервицького-Варфоломеєва (1892‒1937), Олексія Андріанова (1901‒1938), Олександра Мілославіна (1898‒1937), Елі Штейнберга (1906‒1944), Бориса Пероцького (1909‒1937) та Юрія Вольнова (1908 — не пізніше 1937), з іменами яких пов’язана діяльність провідних філософських інституцій ранньорадянської доби.