Філософські інтерпретації самості в сатирі Франсуа Рабле, в трагедії Вільяма Шекспіра та в епічному романі Міґеля де Сервантеса

Анотація

У статті здійснено спробу застосувати філософську категорію «самість» до аналізу персонажів деяких текстів художньої літератури. Твори Рабле, Шекспіра і Сервантеса вибрано з огляду на наявність у їхніх оповідях такого типу героїв, які прагнуть індивідуального самовизначення. Одне з головних завдань розвідки полягає в намаганні схопити визначальні риси індивіда, коли він робить перші кроки для досягнення самодостатності. Для реалізації поставленої мети з’ясовано передумови прояву індивідуальності в європейській традиції, що породила згадані літературні твори. Вивчаються контексти й генеалогія таких понять, як «самість», «суб’єкт», «персона» та інші. Центральним пунктом дослідження є положення, що становлення особистості здійснюється з урахуванням того, що літературний твір містить ідею подорожі. Проте вона не обов’язково відбувається в зовнішньому просторовому вимірі, а також усередині людини. Це виражається у зміні її станів: шлях сумнівів, рефлексій, переживань тощо. Низка таких трансформацій і спричиняє повернення людини до самої себе та знаменується здобуттям самості. Вислідом статті стає думка, що історія формування особистості нагадує її духовне самоперевершення, яке супроводжується низкою випробувань. Первинна інтуїція існування виходить із вітальних потреб людини, що спричинені надмірністю, нестримністю, захланністю, інстинктами, безсоромністю, розгнузданістю і радикалізмом учинків. Однак чинником, який зумовлює протистояння означеним проявам, є готовність до самопізнання. З’ясовано, що знання себе спирається на усвідомлену саморегуляцію. Її наслідком є визнання чеснот і регулятивів життя. Оскільки розвій особистості відбувається динамічно, в оповідній структурі художнього тексту він розкривається через подорож-пригоду персонажа, де розгортаються основні етапи становлення особистості: нерішучість, небезпека, криза, осмислення свого становища, усвідомлення трагічності існування, боротьба зі страхами та звабами, винахідливість, подолання власної обмеженості, самоконтроль і самооцінка, відкриття власного внутрішнього світу, розуміння своєї недосконалості, потреба подивитися на себе як на проєкт із самовдосконалення, вміння самовизначатися й докладати для цього зусилля тощо. Головними супутниками людини на цьому шляху є довіра до себе та самовладання, як мистецтво турботи, а не упокорення себе.